Звідки козаки брали сили захищати нашу неньку
Присів дідусь біля ліжечка свого хворого онука. Тільки осінь настала, а онук вже знову: "Кхе-кхе...". До своєї вечері ледь доторкнувся, а хліба й зовсім не скуштував. Зітхнув дідусь, ввімкнув нічник та й заговорив:
— Розкажу я тобі сьогодні не казку, а щиру правду повідаю. Ще з давніх-прадавніх часів підлі, люті вороги нападали на нашу чудову українську землю. Українські ліси та степи, річки та озера, мова солов’їна, завжди наче кістка в горлі були нашим ворогам. Тому козаки мусили постійно захищати рідну землю від недругів. Отож, якби вони, як ти, свою вечерю на тарілці залишали, а хліба і зовсім не їли, хтозна… чи змогли б вони нашу неньку рідну до цього часу вберегти?
— Наші козаки їли хліб? — здивовано запитав хлопчина.
— Ато! — всміхнувся дідусь. — Саме хліб завжди займає почесне місце на козацькому столі. Та перш, ніж сісти за обідній стіл, козаки обов’язково читали молитву “Отче наш”. У молитві вони дякували Господу за те, що Він був з ними та вберіг їх від меча гострого та ворогів підлих. Потім українські вояки по знаку отамана куреня, який сидів на чолі столу, бралися до їжі. Набравшись сил, вони знову і знову гнали іноземних бусурманів з нашої землі!
— А якщо я буду їсти хліб, то стану козаком? — онук з повагою подивився на окраєць, який не так давно відклав вбік, взяв шматочок і з повагою надкусив його.
— От перестанеш кхекати, то й обов’язково станеш справжнім козаком, — пообіцяв дідусь.
А коли онук задрімав, він пішов тихенько до кухні, щоб посилку скласти та відправити її нашим українським козакам, які вже в наш час боронять любу неньку та солов’їну мову від підлих загарбників!
Рідна земля
Жив на світі один цар. Був він дуже злий, підлий та жорстокий. Володарював на своїх землях багато років, але для свого народу нічого доброго не робив. Не піклувався цар про своїх людей, лише про власну вигоду думав.
Любив поганий цар на чужі землі задивлятися. На одну країною війною піде — шмат землі відбере, до другої з мечем в руці увірветься — море привласнить, в третьої — худобу вкраде, пшеницю потопче. Багато горя він у світі накоїв. Стільки сліз людських через нього пролито було, що, коли їх всі разом зібрати, певно увесь світ у воді б потонув.
І от одного разу повертався злий цар з війни та повернув до сусідньої країни. Здалося йому, що таких зелених лугів та лісів, прозорих рік та озер ніде нема. Вразили його і родючі поля, на яких завзято працювали люди. Вони наче й не помічали, що цар спостерігав за ними. Потихеньку землю обробляли, з такою повагою та любов’ю до кожної її грудки ставилися, ніби серця матерів своїх в руках тримали.
Не сподобалося це цареві. Ногами затупотів, руками замахав, а як почув мову, що була схожа на ніжну, солов’їну пісню, геть знавіснів! Заздрісно йому стало. Захотілося і в цієї країни спокійне життя відібрати та примусити чужий народ своїй волі підкорятися.
Повернувся цар до себе додому, військо зібрав і віддав наказ йти війною на прекрасну країну. Почув це один з вояків, не витримав — вийшов до царя, низенько в ноги йому вклонився та попросив дозволити сказати. Погодився цар вислухати вояка. Проте у відповідь почув, що той сусідів пожалів та попросив замість війни про добробут своєї країни подумати. Розгнівався злий цар і наказав вояка назавжди заточити в темницю.
Зібралося військо й пішло війною на сусідню країну. На чужу землю ступили, наче у власний дім увійшли. Квіти на полях топчуть, врожай крадуть, худобу собі відбирають й людям наказують власної країни відцуратися та почати жити за їхніми законами та правилами.
І хоча у тій прекрасній країні люд до того дня жив мирно й ніколи не воював, все ж не злякалися вони ані гострих мечів, ані залізних лат, ані швидких коней. Вирішили, що будуть до останнього подиху від підлого загарбника свою рідну землю боронити!
Ох і важко їм прийшлося. Злий цар своїм воякам найкращу зброю дав та сказав, щоб кожного, хто в прекрасній країні на захист своєї Батьківщини стане, жорстоко карали. Почули це вояки царські, зброєю забрязкали.
І от почалася битва. Вояки царські на своїх супротивників дивляться, сміються, адже в руках у захисників Батьківщини — лише серпи, палиці і каміння, як вони з такою “зброєю” з ними битися будуть? Не подумали чужинці, що саме любов до рідної землі додала захисникам сил, мужності та віри в те, що вони обов’язково переможуть.
Билися сміливці за свої домівки й здавалося, їхня перемога вже близько. Але злий цар не захотів відступати. Надумав він прислати ще більше своїх військ до прекрасної країни. А поки його вояки воювали, вирішив цар трохи перепочити. Ліг він спати й наснився йому дивний сон: ніби нізвідки на полі битви з’явилася чиясь тінь. Пройшла вона біля його вояків, навіть в їхній бік не глянула, до народу прекрасної країни поспішила. Кожному вишиту сорочку подарувала, попросила одягнути її, помолитися і вперед йти, щоб чужаків з рідної землі вигнати, а потім щезла.
Прокинувся цар, спробував сон розгадати, та не зміг. Поспішив навідати своїх вояків, щоб впевнитися, що перемога — за ним! Але ледь до поля битви наблизився й народ прекрасної країни побачив, зрозумів, що той його сон певно віщим був.
Навколо царських вояків стояли люди, одягнені у різнокольорові вишиті сорочки, які захищали народ прекрасної країни від поранень набагато краще ніж його вояків найміцніші й найдорожчі обладунки. Брязкіт зброї поступово вщухав й перемога була не за ним, а за справжніми володарями тієї землі.
Царські вояки відступали. Кидаючи зброю, вони розбіглися хто куди. Й хоча злий цар намагався їх змусити воювати далі, його вже ніхто не слухав. Вояки залишили свого царя сам на сам з народом прекрасної країни, й захисники рідної землі схопили його і заточили до темницы.
Злякався злий цар міцних ґрат, геть засумував. Сидить, думає, що далі буде робити. І от диво — бачить, що по темниці тінь з його віщого сну ходить.
— Хто ти? — запитав цар.
— Я дух цієї землі! Ти прийшов сюди, до чужої країни й хотів вкрасти землю, яка ніколи тобі не належала! Ти був впевнений у своїй перемозі та безкарності, але програв, бо не зміг зрозуміти одного — цей народ так сильно любить свою країну, що ніколи тобі, чужинцю, не дозволить тут царювати! — мовив дух землі та пропав, наче ніколи його тут не було, а злий цар назавжди залишився у темниці.
Вишиванка-оберіг
Сиділа матуся біля вікна й вишивала сорочку. Молилася. Хвилювалася за свого єдиного сина, який мав залишити батьківський дім, щоб від загарбників рідну неньку захистити.
Сльози по щоках текли – солені, як море й такі прозорі, як вранішня роса. І коли не встигала мати їх витерти, величезні краплі падали на білосніжну тканину й залишалися там поміж кольорових ниток.
Зітхнула мати тяжко, змінила нитку й прошепотіла:
— Випала тобі, мій рідний, важка доля з загарбниками боротися… – сказала вона, вишиваючи стеблинку за стеблинкою.
Геть змучила своє материнське серце. Проте не зупинилася ні на хвилину, щоб перепочити. Поспішала вона довишивати синові нову сорочку. Тому до самісінького ранку очей ні на мить не закрила.
І от, нарешті на світанку останній хрестик на тканину рівнесенько ліг. Сховала мати голку з ниткою. Подивилася на вишиту сорочку, сина до себе покликала й попросила завжди перед боєм цю сорочку одягати, бо саме вона стане для нього – її сина тим оберегом, який його від будь-якої біди його врятує.
Почув син голос своєї матері. Підійшов до неї, низенько їй вклонився. Подякував за подарунок й міцно свою матусю обійняв:
— Ви, матусю, моя люба, не плачте. Навіть засумувати за мною не встигнете, як знову мене побачите! – пообіцяв він та материнських сліз вже було не зупинити. Взяв син матусю за руки та, поцілувавши її долоню, додав, — ви, мене, матусю, навчили Батьківщину любити, цінувати нашу мову, поважати традиції пращурів. Тож, хто як не я, нашу рідну неньку від ворогів захистити має?
Зітхнула тяжко мати, допомогла вишиванку синові одягнути та міцно його на прощання обійняла. Боляче було материнському серцю з сином прощатися та все ж вона вірила, що саме її оберіг-вишиванка допоможе синові повернутися додому.
Зібрався син в дорогу, попрощався з матусею та рідну домівку залишив. День його немає, два. Місяць, а за ним і рік минув. Чекала на нього матуся день і ніч. Всі очі виплакала, все у вікно дивилася… може хоч тінь його промайне.
І от нарешті почула матуся стукіт у двері. Вибігла до порогу, відчинила, а перед нею її син стоїть у тій самій вишиванці. Зношена вишиванка-оберіг, від сонця вицвіла, дощами полита, снігами запорошена та все ж на ньому трималася і досі.
Обійняв син міцно матусю, подякував їй і сказав, що саме вишиванка була його оберегом увесь цей час їхньої розлуки. Кожного разу вона рятувала його від нападів підлих ворогів-загарбників, нагадувала про дім та матір.
Заплакала матуся від слів сина і міцно його обійняла. Була вона щаслива від того, що він повернувся додому з перемогою!
Різдвяне диво для Василька
Наближається найособливіша ніч у всьому світі... Різдвяна. От вже й ялинки в домівках прикрашені різнокольоровими кульками, зелені гілочки вдягнуті в яскраві, сяючі гірлянди, а шишечки, немов зелені вогники визирають з-під іграшок то тут то там. Морозець тріщить, аж кашляє. Вітер холодний завиває, свистить, безжально снігами дороги закидає. Тільки дихне, як відразу підкине білу ковдру аж до самісіньких хмар, потім трохи зглянеться, видихне, й сніжок знову на землю відпустить.
Геть стемніло. Дідухи вже гордо стоять на покуттях, оберігаючи ввірені їм домівки. На столах лежить сіно, зерно та часник. Різдвяна кутя з печей так і вабить своїм ароматом першу зорю на небі якомога швидше засяяти. Дітлахи з батьками з церков повертаються, по домівках своїх поспішають. Сьогодні не тільки маленькі, але й навіть дорослі чекають на диво. Всі вірять, що їхні найзаповітніші мрії обов’язково здійсняться. Всі... крім одного хлопчика.
Не чекав на різдвяне диво лише наш маленький сусід Василько. Знав хлопчина, що його найважливіша мрія навіть цієї найособливішої ночі не здійсниться. Тому і йшов додому з церкви, понуривши голову.
Більш за все на світі хотів Василько побачити свого татуся. Та батько хлопчика в цей час боронив рідну землю від запеклого ворога. Отож хлопчина не сподівався, що татусь на свята повернеться додому. А дарма! Адже вірити в різдвяні дива має кожен! На те і свято, щоб навіть нездійсненні мрії могли звершитися.
Не встиг хлопчина додому зайти, як почув за своєю спиною:
— Сину! Синочок мій! – покликав його батько, і перш ніж Василько встиг зрозуміти, що перед ним стоїть його тато увесь в нагородах та відзнаках, як він Василька міцно обійняв.
— Ти приїхав?! – закричав, отямившись Василько. – Здійснилося! – і він розповів, як навіть в листі до Святого Миколая написав, що в цьому році не хоче жодного подарунка, тільки б його татусь на РІздво був вдома!
І хоча батько Василька не міг залишитися з родиною надовго, адже на кордоні на нього та всіх інших воїнів-захисників чекали ще багацько підлих ворогів-загарбників неньки, все ж у Різдвяну ніч Васильків тато був вдома разом зі своєю родиною.
Різдвяне диво для білого білченя
Сталося це напередодні Різдва. Цього року Санта Клаус переселився у тимчасову резиденцію, бо його вже геть розвалювалася. І поки мешканці лісу її відбудовували, Санта Клаус попросив бичка, принести йому з його старої резиденції до нової всі листи від малюків.
Бичку було дуже приємно, що Санта Клаус довірив йому таке важливе завдання і він швиденько кинувся до старої резиденції Санти. Дістав всі листи від малюків із скриньки, зібрав їх у величезний мішок й не помітивши, як один з них випав, відправився до Санта Клауса та віддав йому листи:
— От, Санта, тримай, всі листи в цьому мішку, – сказав бичок.
— Дякую тобі за допомогу, – подякував Санта Клаус, – щоб я робив без тебе.
Зрадів бичок, що зміг допомогти й не кому-небудь. а самому Санта Клаусу й щасливий відправився додому. І от коли до його домівки лишалося зовсім трохи, він почув, як його хтось покликав:
– Бичок! Бичок! Зачекай!!!!
Повернувся бичок й бачить до нього зайчик біжить, поспішає, як може:
— Лист, ти забув один лист передати Санті! — і зайчик простягнув бичку листа.
— Лист, – розгублено повторив бичок й взяв листа, — невже я міг…. я ж дивився і всі листи склав у мішок!
— Всі, але не всі, — зауважив зайчик.
— Треба швидко повернутись до Санта Клауса, – вирішив бичок і схопивши листа, поспішив назад до тимчасової резиденції Санти.
Біг бичок так швидко, як тільки міг, ні на мить не зупинився. Добіг до нової резиденції Санта Клауса і зазирнув у вікно, але всередині нікого не побачив. Бичок постукав, покликав Санту. Йому відповіла лише тиша. Озирнувся бичок і побачив у небі величезні сані Санта Клауса.
Зрозумів бичок, що запізнився. Він розгублено присів біля резиденції. Що йому робити, бичок не знав. Санта полетів розносити подарунки, зовсім скоро Різдво, а бичок не віддав йому одного листа.
Довго бичок дивився на той лист, перш ніж вирішив: якщо він не передав листа, то сам замість Санти і зробить подарунок, бо не можна цієї святкової ночі залишити навіть когось одного без різдвяного дива. Адже на подарунки від Санти чекають усі.
Тож бичок ризикнув і відкрив листа, в якому було написано:
“Дорогий, Санта Клаус!
Дякую тобі за те, що ти є. Кожного року я з нетерпінням чекаю Різдва. Це найкраще свято. Але подарунки мені не потрібні. Не думай, що ти даруєш не те, що я хочу. Це не так! Я завжди радий їм, але цього року мені нічого не треба, крім одного – подаруй мені друга. Так, так, подаруй мені справжнього друга, бо я зовсім сам, у лісі всі насміхаються з мене, бо я на відміну від всіх білок не рудий, а білий. Ніхто через це не хоче дружити зі мною. Мене всі ображають! Отож якщо є хтось на світі, хто зможе мене прийняти і полюбити таким, як я є, знайди його, будь ласка, бо мені дуже важко жити самому в цьому лісі.
З повагою, білченя. Друга ялинка від річки”.
“Друга ялинка від річки”, — повторив про себе бичок і поспішив знайти білченя. Він вирішив, що йому не важко буде подарувати цей подарунок, адже білченя не чекав від Санти дива, чогось такого, чого бичок не зміг би виконати. Білченя шукав друга і бичок збирався сам виконати його бажання.
Він підійшов до другої ялинки і покликав білченя. Той сидів, ховаючись в дуплі й не збирався звідти вилазити.
— Білченя! Виходь!
— Тихіше ти, — прошепотіло у відповідь білченя. – Не бачиш, я тут ховаюся.
— Від кого? — здивувався бичок і озирнувшись, побачив трьох рудих величезних білок, які лізли по ялинці і дражнили білченя.
— Виходь, білий! — вони кидали в його дупло шкаралупою від горіхів, – від нас не сховаєшся! Ми знаємо, що ти там сам. Ніхто тобі не допоможе.
І тут бичок не витримав:
— Він не сам! — і бичок легенько вдарив рогами по дереву. — З ним я, його друг.
— Друг? — руді білки покотилися вниз. — В цього невдахи немає друзів.
— Є! Я! — сказав бичок і прогнавши рудих білок покликав білого білченя до себе. — Виходь не бійся. Будемо знайомитися.
Білченя нерішуче визирнуло з свого дупла. Воно здивувався, коли побачило великого бичка біля свого дерева. Не вірячи своїм очам білченя зробило пару кроків уперед та потім зупинилося:
— Ти від Санти?
— Так, — всміхнувся бичок, — стрибай на мене, я твій новий друг, — і білченя з радістю стрибнуло на голову бичку. Воно обійняло його за роги й досі не вірило, що тепер у нього з’явився справжній друг. Бичок розповів йому про те, як він загубив його листа і попросив вибачення за те, що Санта Клаус його не отримав.
— Що ти, — радісно відповіло білченя. — Це найкраще Різдво, і знаєш, що я думаю: кожен з нас може стати Санта Клаусом якщо захоче.
І вони разом пішли гуляти лісом.
Як мишеня Пік шукав свою матусю
Маленьке мишеня д-у-уже любило свою матусю. Пік знав, що він і хвилинки не може без неньки. Тому завжди слухав матусю, був дуже уважним до її порад та намагався ніколи не бешкетувати.
Кожного вечора, тільки ледве стемніє, Пік вмився та почистивши зуби травинкою, йшов до свого маленького ліжечка, з горіхової шкаралупи. Скрутившись мов кулька в ньому, Пік ховав свій гарненький хвостик під теплу пір’їнку та солодко засинав.
Вранці Пік теж намагався не забувати вмиватися і чистити зуби, адже він був чистеньким та охайним мишеням. Далі Пік йшов снідати тим, що матусі вдавалося знайти за ніч, а потім збирався з іншими мишенятами, щоб навчитися і самому шукати їжу. Бо мишам знаходити їжу вкрай нелегко. Всюди на них чекають хитрі пастки від людей. Що поробиш? Людям не подобається жити в одних домівках разом з мишами, які псують їхні речі та крадуть в них їжу.
Через це матуся заборонила Піку самому спускатися до підвалу. Вона розповіла Піку, що там темно, холодно і страшно… і багато мишей, як маленьких, так і дорослих, які одного разу таки наважилися піти до підвалу, назад не повернулися.
Знаючи про це, Пік завжди обходив підвал стороною. Але одного разу, йдучи повз підвал, мишеня побачило, що його двері відчинені, а звідти, ох, чого там тільки не було? Капуста наче дивилася на Піка прямісінько з мішка, картопля ніби пританцьовувала з коробки й манила своїм апетитним жовтуватим кольором. Ням-ням-ням. А ще там були горіхи, мед і навіть рівненькими рядами вистроїлися запашні яблука.
Побачивши всі ці смаколики, Пік аж підстрибнув від радості. Його довгий хвостик заплутався між лапками й перечепившись через нього, Пік покотився по сходах. І хоча мишеня відчайдушно намагалося схопитися лапками за поріг, все ж в нього нічого не вийшло. Пік впав прямісінько між мішком з капустою та ящиком із картоплею.
Не встигло мишеня піднятися, як зачепилося за ящик і величезна картоплина, яка випала з нього, покотилася, немов м’яч. Пік перелякано відстрибнув в бік. Навколо стільки їжі. Пік так зрадів, що вмить забув слова матусі про підвал. Тож замість того, щоб стрімголов звідти втекти, він вирішив залишитися і спробувати забрати картоплину із собою. Бо навіть однієї величезної картоплини, яка зараз застигла прямісінько перед мишеням, певно б вистачило, щоб нагодувати всю їхню родину!
Мишеня так розмріялося, що не помітило, як поряд із ним зупинився чоловік. Потім ще один і от вони заговорили між собою:
— Якщо підкрутити отут? — спитав один із них. — Може вода буде менше текти?
Пік помітив їх та сховався за картоплиною. Обережно визирнув і подивився на людей, які продовжували говорити між собою. Порівняно з ним вони виглядали справжніми велетнями. Один з них нахилився до труби й почав щось робити. Через картоплину Пік не бачив, що саме відбувається. Тому і спробував витягнутися на лапках та от, він помітив, що з труби почала сильніше текти вода.
Пік почув тихий голос своєї матусі:
— Пік! Чого ти мене не послухався? — спитала вона. — Негайно йди до мене! —
мишеня стрімко кинулося до неї, навіть не подумавши, що люди можуть їх помітити. Й справді чоловіки спочатку почули мишачий писк, а потім побачили, що мишеня біжить до матусі. Вони дуже розізлилися.
— Миші!!! — заверещали вони. — Знову хочуть вкрасти нашу їжу! Хапай їх, — й кинулися до сходів.
Пік не став гаяти часу, вибіг з підвалу та кинувся до нірки. Проте, коли мишеня зупинилося та озирнулося — диво, поряд із ним не було матусі.
— Мамо! Мамо! — він нерішуче визирнув з нори, але не побачив мами. — Де ти? — розгублено прошепотів Пік. Але у відповідь почув тільки тишу. І хоч мишеня дуже злякалося, воно збиралося знайти матусю, а отже треба було будь-що повернутися до підвалу.
Пік озирнувся по сторонах й нікого не побачивши, швиденько побіг до підвалу. Як тільки мишеня опинилося біля відчинених дверей, зупинилося перед входом, як відразу покликало матусю.
Проте, скільки мишеня не прислухалося, так і не почуло її голосу знову. Геть розгубившись, Пік нерішуче зробив крок уперед та переступив через поріг підвалу. Мишеня не встиг навіть зойкнути, як його підхопила вода, яка тепер шаленою хвилею витікала з труби.
— Де ж ти, мамо? — сумно пропищав Пік.
Та замість мами Піку відповів кіт:
— Мррр, я бачив твою матусю тут, — який прогулювався по трубі. Він крокував настільки обережно аби жодна крапля води не зачепила його пухнастої рудої шерсті. — Хотів її спіймати, мяв, – й побачивши, як мишеня злякалося ще більше, — та не для того, щоб з’їсти, не хвилюйся ти. Ми, коти не такі вже й погані, як ви — сірі про нас думаєте. Я лише хотів погратися з нею, але течія понесла твою матусю кудись туди, — і він махнув лапкою вбік, — щось з тією трубою не так, — рудий показав в бік труби, з якої витікала вода, — а я не хочу аби моя пухнаста шуба намокла. Тому й не побіг за сірою.
— Вода забрала мою матусю? — Пік розхвилювався ще дужче.
— Так, — кіт присів на трубі, — сподіваюся, в будинок вода не потрапить, — промуркотів кіт.
— Я повинен відшукати матусю. — мишеня гірко заплакало.
— Слухай, не плач. Тут води й без твоїх сліз достатньо. — сказав кіт і підійшовши до дверей підвалу, перестрибнув через воду, яка трохи намочила його хвостик. — Ох! — незадоволено промуркотів рудий, — я б тобі, звісно, допоміг, але дуже не люблю воду, — й перш ніж Пік встиг щось відповісти, кіт щез.
Мишеня розгублено подивилося в той бік, куди показав кіт, стрибнуло в воду й попливло вперед. Течія ставала сильнішою. Вона підхоплювала речі, їжу, які плавали довкола Піка, заважаючи йому просуватися вперед. Мишеня не помітило, як відпливло в бік і зачепилося за старенький черевик.
— Це буде мій човен! — радісно вигукнув Пік і забрався всередину черевика, прихопивши з собою невелику морквину та шматочок якоїсь ганчірки. Мишеня зробило собі мачту з моркви та прив’язавши ганчірку до неї, замість паруса, попливло далі.
Пік намагався бути вкрай обережним аби не втратити свого корабля через швидкі хвилі, які поспішали на зустріч до нього. Мишеня постійно кликало матусю та на жаль, у відповідь сіренький чув лише власне ехо.
І от, коли Пік врешті решт перестав сподіватися на те, що знайде свою матусю, почув недалеко від себе слабкий писк. У відповідь мишеня закричало щодуху:
— Мамо, матусю!
— Пік! — закричала вона, – мій синочку.
Мишеня уважно роздивлялося по сторонах і от… нарешті побачило маму, яка вчепившись лапками за якусь коробку, намагалася втриматися на одному місці.
— Зараз, – Пік почав грести лапками аби підібратися ближче до матусі. — Тримайся, мамо! Я тебе врятую. — і коли нарешті мишеня наблизилося до неї, мама не витримала сили хвиль і відпустила коробку. Пік стрибнув на край свого корабля та потягнувся за матусею. Підхопивши її, мишеня потягнуло її в свій човен. — Я тебе знайшов! — радісно закричав він. — ти пробач мені, що я не послухався тебе. В цьому підвалі стільки смаколиків.
— Добре, що ти зрозумів це, сину мій. Я так злякалася, коли побачила людей. Я хотіла їх відволікти, аби ти встиг втекти, а тут ще й вода довкола. Ці страшні, величезні хвилі забрали мене й потягнули за собою. Пік, пообіцяй мені, що як би підвал не спокушав тебе смаколиками, ти більше ніколи не підеш сюди. Ми — миші, маємо бути вкрай обережними, інакше сам бачиш, яка біда могла б статися.
— Добре, матусю, — важко зітхнув Пік.
В цю мить мишеня зрозуміло, що навіть, коли воно подумало, що робить добру справу й принесе смачненьку картоплину, воно мало згадати про те, що казала матуся й послухатися її. З тих пір Пік більше ніколи не наближався до підвалу.
Блакитна троянда та митець
Колись дуже і дуже давно жив на світі один митець. Певно, якби навіть шукали, то в цілому світі не знайшли б талановитішого за нього. Образи, які митець спочатку малював на ескізах, а потім висікав з каменю і прикрашав ними свій сад, заворожували чарівною неповторністю.
— Неймовірна краса! — зітхали всі, хто приходив до митця помилуватися творіннями його золотих рук.
Проте головною особливістю образів митця була не лише краса. Митець ніколи не лінувався і міг тижні, чи навіть місяці витратити на те, щоб висікти з каменю найменші деталі образів: від найдрібнішої зморшки на обличчі, блідого відтінку посмішки, легкої задумливості, до мовчазної зачарованості чимось невидимим, про що знав лише він – митець який створював ці скульптури.
Завдяки цьому, якщо дивитись на кожен висічений з каменю образ, будь то феї, чи єдинороги, принци, чи принцеси, хижі звірі, чи пташки… більше кількох секунд, починало здаватися, що скульптури митця от-от оживуть. Вони розправлять плечі, чи крила, глибоко вдихнуть, поворухнуться і поспішать залишити свої постаменти назавжди.
Тай що тут скажеш? Митець і сам помічав надмірну реалістичність відтворених ним образів. Тому дуже любив закінчувати черговий день, сповнений перед тим важкою працею, однаковим ритуалом.
Митець проходив повз свої скульптури, раз за разом поспішаючи до тієї, що стояла у закутку його саду. Її митець любив найбільше. Й не лише через те, що вона була першим творінням митця. Перш за все, вона була найважчою з усіх його творінь, адже в ній єдиній митець поєднав два образи – людини та квітки.
Так, з одного боку з блакитного каменя була висічена справжнісінька троянда, але якщо придивитися з іншого, з квітки неначе виходив силует дівчини. Саме цю скульптуру митець прагнув оживити найбільше.
А поки квітка стояла не рухаючись на своєму постаменті, митець намагався хоч якось піклуватися про неї. Бо ж раптом одного дня створені ним скульптури оживуть і що станеться, коли його в ту мить не буде поряд з блакитною трояндою? А якщо це станеться взимку? Чи замерзне троянда й засне назавжди, не стерпівши страждань від лютого холоду?
І митець недовго думаючи, вирішив зробити для своєї троянди вуаль, щоб якщо квітка оживе, коли прийде холод, вона не замерзла. Багато місяців скульптор створював для троянди найтоншу вуаль з каменю, яка коштувала митцю десятків величезних порізів на руках. Рани з’являлися, потім щезали, але митець, ваяючи з каменю черговий шедевр, цього навіть не помітив.
Закінчивши роботу над найтоншою вуаллю з каменю, яка хиталась при найменшому подиху вітра, митець радів, що вона не приховувала від нього лік троянди та дівчини і при цьому повністю огортала її стан, щоб зігріти.
Це ненадовго заспокоїло митця. Він продовжив створювати інші скульптури аж поки палаюче сонце не засліпило його, коли він працював в саду. Це наштовхнуло його на думку, що станеться з блакитною трояндою, якщо вона оживе влітку, а поряд з нею не буде його і нікому буде принести для неї води?
Довелося митцеві створити з каменю ще й краплі роси. На ті краплини теж пішло багато часу, проте вони були настільки прозорими, наскільки це було можливо. Митець прикасив кожну з пелюсток квітки росою і повернувся до роботи над іншими скульптурами.
Здавалося, митець того разу зробив заради своєї першої скульптури більш ніж достатньо, тай як ще можна попіклуватися про блакитну троянду, яка й так вже стоїть зігріта в обіймах вуалі та має краплини роси на своїх пелюстках?
Можливо комусь було б цього і справді достатньо. Проте митець мав не лише золоті руки, а й таке саме серце і саме серце підказало йому, що він має зробити ще дещо.
Через те, що блакитна троянда була його першою скульптурою і в той час митець ще не знав, що вона стане для нього найдорожчою, він поставив її в самому кінці саду, у закутку. Й виходило так, що решта скульптур принців та принцес, єдинорогів і фей, хижих звірів та пташок, мали поряд із собою величезні клумби, прикрашені живими квітами. Скульптури стояли поряд одна з одною, дивилися та всміхалися, ніби знали одна одну тисячі років.
Тому митець вирішив і під ногами блакитної троянди створити ще один новий, маленький світ — світ, в якому його перша скульптура не буде почувати себе самотньою, коли оживе. А вона точно оживе. Митець в це вірив.
І знову день і ніч митець важко працював, не зупиняючись, до тих пір, поки довкола блакитної троянди не з’явилися чарівні й веселі цинерарії, ромашки та інші квіти з каменю.
Дивлячись на маленький світ довкола своєї першої скульптури, митець відчув в душі справжню радість. Єдине, що засмучувало його — це те, що скульптури й надалі продовжували стояти на своїх постаментах.
Та якось, коли ніч встигла прикрасити небо своїм чорним покривалом, а митець якраз затримався біля блакитної троянди, він помітив, як з неба впала зірка. Знаючи, що зірки виконують навіть найзаповітніші бажання, митець попросив, щоб його статуї могли ожити.
Падаюча зірка почула бажання митця і миттю виконала його прохання. Скульптури дійсно ожили. Вони веселились, танцювали, бігали один за одним по саду аж поки не побачили, що за його стінами є інший світ — світ, якого вони ж бо ніколи не бачили. Всі вони, як один захотіли лишити митця. Вони просили відпустити їх, щоб статуї змогли прожити те життя, яке бачив для них митець, створюючи кожну з них.
І нехай митцеві було шкода відпускати свої творіння, він погодився, що кожна з скульптур має обрати, чи лишитися їй тут разом з митцем, чи йти далі своїм окремим шляхом.
Всі скульптури весело загомоніли одна до одною й попрощавшись із митцем, назавжди залишили його сад. Поряд залишилася лише одна — та сама… блакитна троянда. Адже їй єдиній, кому був не потрібний світ, ні той, який був створений спеціально для неї, ні інший, який відкривався за стінами саду, якщо поряд з нею не буде того, хто колись своїми золотими руками створив її — блакитну троянду.
Як художник Мавку врятував
Один художник дуже любив блукати лісом в пошуках найгарнішого краєвиду, аби увічнити його в своїй картині. Якось шукаючи натхнення, художник забрів в глибину лісу й не помітив, як опинився на галявині. Десь поряд було чутно водоспад. Художник озирнувся, щоб побачити, звідки лине цей казковий звук й помітив вдалині зеленокосу дівчину, яка сидячи на траві, витягуючи з власного вінка, зробленого з гілок верби та квітів, мальви, саджала їх довкола себе.
Ледь торкаючись до квітів, дівчина начебто не робила чогось незвичайного та художник помітив, що вона скоріш за все володіє якимись чарами. Адже після кожного дотику, квіти розправлялися і тягнули свої ніжні пелюстки до сонця, радісно відкриваючи свої різнокольорові бутони у різні боки.
Намилувавшись вдосталь бутонами, зеленокоса дівчина повернулася до водоспаду і піднімаючи бліду руку покликала хвилі до себе. Краплини води піднялись вгору і за мить опустилися росою на пелюстки тільки-но висаджених квітів.
Після цього зеленокоса підвелася й майже не торкаючись босими ногами землі, пішла геть. Художнику здалося що, навіть квіти потягнулися слідом за нею і що тут скажеш: він не помилився. Зеленокоса теж відчула це і повернувши голову, махнула рукою вдруге. Скерувавши легку хвилю вітру, вона повернула увагу квітів до вранішнього сонця. Довге заплутане зелене волосся, яке тягнулося аж до п’ят, заважало їй йти, плутаючись між ногами, тому зеленокоса підхопила його рукою.
Художник рушив слідом за нею. Він забув про водоспад та пейзаж, який тільки-но бачив. Художник намагався пересуватися тихо, щоб не злякати зеленокосу дівчину. Проте йому було цікаво подивитися, куди вона піде далі.
І от, перейшовши довгою стежкою схил, дівчина підійшла до верби. Опустивши голову, вона простягла руки вперед і от диво, з верби потягнулися тонкі гілки, немов змії, які поступово затягнули дівчину всередину. Художник побачив спину зеленокосої дівчини. Її утроба була мертвою… Легені без повітря, а всередині сірого серця не було серцебиття, лише гілки тісно переплітаючись між собою, поступово сховали її стан й зелене довге волосся перетворилося теж на частини дерева.
Художник відскочив від верби. Він зрозумів, що перед ним, не звичайна зеленокоса дівчина, як він думав, а сама — лісова Мавка. В народі таких, як розказувала йому колись бабуся, називали “Вербицею”. Ця мавка була створена з верби, а це дерево — її домівка.
До самого вечора художник просидів біля дерева, сподіваючись, що Вербиця вийде до нього і він зможе переконатися, що це був не сон й Мавка дійсно справжня. Але скільки він не чекав, цього не сталося.
Зневірившись в те, що все це відбулося насправді, художник повернувся додому. Перед очима майоріли квіти і зелені коси босоногої Мавки. Це саме те натхнення, яке шукав художник, блукаючи лісом. Тож схопившись за полотно, він почав малювати. Тієї ночі митець навіть не помітив, коли настав світанок. Отямився лише, коли бліде сонячне проміння постукало в його вікна.
Схопивши полотно та фарби, він поспішив до лісу. Пройшовши повз домівку Вербиці, художник повернувся на ту ж галявину й зрадів від того, що зеленокоса Мавка таки дійсно існувала. Вона, як і вчора сиділа на траві і дістаючи квіти з вінка, висаджувала їх на галявину.
Побоявшись її злякати, художник сів неподалік від Мавки і поклав полотно собі на коліна, продовжив малювати. Він квапливо змішував фарби між собою, адже йому здавалося, що кольори, які він мав, не можуть передати того дива, яке він бачив перед собою. Задумавшись, художник не помітив, як відклав пензель в бік та вколовся о колючий терен. Тихенько зойкнувши, хлопець почув тихий голос біля себе:
— Приклади до рани і біль мине, — і Мавка відламала крихітну гілочку від свого вінка та протягнула її художнику. — Дивись, не згуби. Сьогодні я врятувала тебе та хтозна, можливо колись ти зробиш для мене те саме. — вона пішла геть, а художник розгублено тримав на долоні гілку, яку потім приклав до руки.
Біль вщух, наче його ніколи не було. Сховавши гілку в кишеню, художник підвівся та хотів наздогнати Мавку, але вона, як і вчора щезла в власній домівці. Повернувшись додому художник задумався, як можна віддячити Мавці за сьогоднішній порятунок. Він глянув на картину і згадав її сплутані зелені коси.
О, колись давно перед смертю, його бабуся віддала свій золотий гребінець у формі місяця і попросила подарувати лише особливій людині. Звісно, Мавка — не людина, але художник вирішив, що саме вона має отримати цей гребінець.
Тому наступного ранку художник взяв з собою бабусин гребінець, полотно з фарбами і поспішив піднятися по схилу на вже добре знайому йому галявину. Зеленокоса Мавка сиділа на траві і поливала квіти росою.
Художник обережно наблизився до Мавки, яка всміхнулась до нього та коли він простягнув їй гребінця, по блідому обличчю промайнула тінь:
— Як візьму гребінець з твоїх рук, то щезну. Хіба ти цього хочеш?
Художник забрав руку разом з подарунком та трохи подумавши, запропонував самому розчесати коси Мавці, аби вони не були такими заплутаними й при цьому вона не щезне, бо ж гребінець-то буде в його руках, а не в її. Це сподобалося Вербиці і вона дозволила привести свої довгі зелені коси до ладу.
З тих пір художник щоранку поспішав на галявину до Мавки, розчісував їй коси, а потім сідав малювати свою картину. Деколи вони весело гомоніли цілий день, а інколи просто мовчали. Проте щоденний ритуал їхніх зустрічей був незмінним. Спочатку художник розчісував довге волосся зеленокосої Мавки, а потім сідав малювати. Так тривало до тих пір, поки одного дня, розчісуючи коси Мавки, художник не побачив як з них потекла кров.
Повернувшись до художника Мавка в останнє всміхнулася і прошепотіла:
— Хтось знищив мій дім, мою вербу, а разом з нею і мене. Не стало мого дерева. Тепер і мене не буде, — і Вербиця щезла.
Так і було. Коли художник добіг до верби, дроворуби вже тягнули геть зрубане та понівечене дерево. Замість співу птахів йому почувся плач Мавки. Трава навколо дерева змарніла і навіть сонце сховалось за обрій.
Хмари зблиснули і почав падати дощ. Холодні краплі привели художника до тями і підвівшись, він побрів до їхньої з Мавкою галявини, аби забрати недомальовану картину, а точніше те, що від неї залишилося. Але ж диво, здавалося дощ впав всюди довколо неї та жодна краплина не зачепила саме полотно.
Прийшовши додому художник поклав полотно перед собою та взявши пензель у руки, завис над картиною. Виявилось, що натхнення щезло і він не зміг лишити на полотні жодної нової лінії. Мавка забрала в нього найважливіше, що є в кожного художника – його натхнення.
Поступово минав час. Багато, хто приходив в дім до художника, щоб дізнатися, чи є нові картини, які можна придбати, але на жаль, крім недомальованої картини зеленокосої Мавки, в художника нічого не було, а продавати її він не хотів за будь-які скарби світу. Тому, коли скінчилися гроші, художнику довелося шукати нову роботу, аби хоч якось прогодувати себе.
Одного вечора, повернувшись додому, і як завжди схопившись за пензель, художник згадав про маленьку гілку, яку подарувала йому зеленокоса Мавка. Він спробував пригадати, де її лишив. Знайшовши потрібну кишеню в старому одязі, художник витягнув засохлу почорнілу гілку…
Тієї миті пам’ять повернула його на знайому галявину до квітів з віночка та до зеленокосої Мавки. Художник не зчувся, як заплакав. Кілька сліз впали на гілку й почорніла кора стала зеленою.
Спочатку художник не повірив своїм очам, проте гілка і дійсно неначе оживала. Щоб їй допомогти, художник приніс трохи землі та посадив в неї позеленівшу гілку.
Щоранку художник дбайливо поливав гілку, а вона у відповідь почала рости. Спочатку виріс кущ та поступово гілки ставали все вижчими, тягнулися вгору, аж поки художнику не довелося пробити стелю у власній домівці.
І от нарешті минула зима й навесні на гілках вербиці зашелестіло перше зелене листя і одного дня з дерева нарешті вийшла Мавка. Того ж дня до художника повернулося натхнення і він нарешті зміг домалювати свою картину.
І він і Мавка були дуже щасливі. Адже вони знову були разом. Єдине про що попросив художник – це на всякий випадок вдруге подарувати йому маленьку гілочку з вінка, аби якщо зеленокоса Мавка щезне, він зміг знову її повернути.
Інга Квітка
